He Writes
They were disliked on earth and forsaken
among the clouds.
Yuri Andrukhovych
Mother, you haven’t sent me a single photograph
so I almost forgot what your face looks like.
You’ll cry, I know, I have caused you distress
but each trouble is just a tiny speck of blood
on a Sunday dress.
Life is a house on the side of the road,
old-world style, like our peasant house, divided into two parts.
In one, they wash the dead man’s body and weep.
In the other, they dress a bride.
Mother, I want you to have a dream in which I come
and sit in the part with more light.
You cry so much mother, you don’t stop sobbing.
I can’t see your face well, but faces don’t matter much,
Your hair, I still remember, smells of cornflowers.
They all want something from us and keep stirring
the anthill of the army, in which the country lies like a rotting fish.
I wrote to Andrew, a long soulful letter,
but didn’t get a reply, maybe I got the address wrong.
And before that Andrew wrote: how he remembers the taste of
the toffee that Dad used to bring from town, also the slippery ravine
behind our house. Peter, he wrote, if we ever return,
it will be on stretchers.
Mother was right — we should have remained fishermen.
Rain drums loudly, mud covers the front lines.
We march hopelessly along rivers and under the clouds.
I’m forgetting everything, as if memories were leaking out of me.
. . . Mother, does that girl Hafiya still sing in the church choir?
Translated from the Ukrainian by
Olena Jennings and Oksana Lutsyshyna
Він Пише
Їх не любили на землі й забули серед хмар.
Юрій Андрухович
Мамо, Ви мені не надсилали із себе фото,
і тому я майже забув, які Ви з лиця,
Ви заплачете, знаю, це-бо я додаю вам гризот,
але кожне горе – тільки кривава цятка
на святочній сорочці.
Життя – придорожня хата,
старовинна подільська, наша, на дві половини,
тут голосять, покійника обмиваючи, там – квітчають дівку на свято,
хай Вам, мамо, насниться, що я прийшов у гостину,
і сиджу на тій половині, де більше світла.
Ви ще плачете, мамо, ридань ніяк не вколошкати,
але що те обличчя, із нього води не пити,
а волосся Ваше – я ще пригадую – пахне волошками.
Всі щось хочуть від нас і ворушать мурашник війська,
у якому країна лежить, ніби тухла риба.
Я писав Андрієві – довго, розлого, по-свійському,
а від нього нічого, може, адреса хибна.
Перед тим він писав: пам’ятає смак тягучих конфет,
що привозили з міста тато, за хатою мокру балку,
а додому, Петрусю, тепер хіба на лафетах,
мама правду казали: краще були б рибалками.
Злива б’є в барабани, болото попід фронтами,
ми йдемо вздовж річок і під хмарами, безнадійно.
Я усе забуваю, з мене наче витекла пам’ять.
Чи співає ще, мамо, в церковному хорі Гафія?
вересень 2013